Театр розбрату або Огляд тижня медійної ненависті: підсумки

Останній тиждень у соціальних мережах, арт-тусовках, студентських аудиторіях, офісах та креативних ресторанчиках мешканці столиці обговорюють нову будівлю театру на Андріївському узвозі. Які ж підсумки цих баталій можна підвести?

Дискусія навколо нього вже мала декілька хвиль і кожен раз підіймала нову проблему, чим остаточно переконала сторонніх спостерігачів, що театр став лише приводом, а не тільки предметом обговорення. Загалом, варто приділити увагу цій дискусії, оскільки це одне з найбільш масових обговорень останнього часу, яке стосується рівною мірою культури, політики та PR.

Неоконструктивізм, Мінімалізм чи Бикоко

Напередодні відкриття театру у мережі з’явилися його фотографії на Андріївському узвозі за будівельними щитами та драпіруванням. Вони створили ефект справжньої медіа «бомби» – всі говорять, всі сміються, усі мають свою думку. Загальна позиція більшості в перші години зводиться до «як це – таке страхіття побудували на історичному Андріївському?!». Дуже швидко з’являються фотографії того, як театр має виглядати в результаті. Ще трохи згодом будівельники прибирають риштування і показують будівлю у більш-менш наближеному до фіналу вигляді. Паралельно з’являються доволі авторитетні коментарі у медіа та соцмережах, які захищають театр та його архітектора – Олега Дроздова. Їх основний аргумент говорить, що це сучасна і якісна архітектура, й годі вже фетишизувати колони, портікі та барокові дармовіси.

В результаті дискусія переходить у площину суперечки про смаки, де основна теза критиків – збереження ансамблю та гармонії Андріївського узвозу, а ключова позиція апологетів Дроздова звучить – всякому часу своя архітектура і давайте цінувати гарні сучасні рішення. Часто у дискусії згадуються рекомендації ЮНЕСКО, в яких, мовляв, йдеться про те, що для прояву історичної самобутності архітектурної форми кожна нова будівля (не плутати з реставрацією) має виглядати притаманно своєму часові.

Слово влади

Переполошені обуренням такої кількості громадськості прокидаються міські чиновники, які раптом згадують, що не всі процедури пройшли як треба, що громадське обговорення було не таким уже і широким, як могло б бути, і взагалі, всі основні рішення прийняли «попереднікі», а вони лише останні нюанси погодили і думали, що все ок.

Втім, сильно критикувати театр чиновники теж не стали, бо всі розуміють, що головний меценат проекту – корпорація «Рошен» діючого президента, а для більшості чиновників це святість вертикалі, яку боронь Боже образити. В результаті позиція міської влади виглядала якоюсь не надто вираженою і кардинальних рішень щодо театру так ніхто і не взявся приймати.

Право голосу

У цей час, ближче до середини тижня, дискусія в соціальних мережах та медіа почала плавно перекочовувати до інших тем. У виступах багатьох мережевих авторитетів почала з’являтися думка про те, що широка громадськість не має достатньо компетентностей, щоб висловлюватися на предмет сучасної архітектури, містобудівної композиції та й урбаністики взагалі.

У відповідь прокинулися інші мережеві експерти та широкі цифрові маси, які рішуче дали бій елітаристам, протиставляючи їм аргументи демократії та цінності громади. Через це предмет суперечки змінився і ТОП-темою мереж стало взагалі право і форми участі громади у обговоренні обличчя свого міста. Тема набула дуже широкого спектру – від класичної суперечки про право голосу «корінних» та «понаєхавших» та бою на смерть захисників «щедрих меценатів отців міста» із «невдячними ніщебродами заздрісниками» до класового протистояння «експертів-інтелігентів» та «люмпенів-невігласів». При цьому зашквар емоцій часом досягав такого рівня, що будь-які помірковані та конструктивні коментарі членів віртуальної спільноти просто губилися без відповіді.

PR провал чи інформаційна війна

Серед всієї цієї «повені під час пожежі у публічному домі» почали брати слово фахівці. Прикметно, що не стільки архітектори, частина яких підтримала Дроздова, а частина ні, а саме експерти з цілком неочікуваних сфер – PR, політичної аналітики та медіа. Ближче до кінця тижня останні вже розглядали всю цю ситуацію як сформований і промовистий кейс у своїй царині. Загалом, багато хто погодився, що меценат, місто та архітектор не достатньо приділили уваги публічності. Найбільше дісталося корпорації «Рошен», піарники якої, навіть, хутко спробували згасити пожежу скандалу й організували публічну презентацію фасаду, підготували роз’яснювальні стенди і зауважили, що театр буде «єдиним в Україні, який зможуть відвідувати люди з обмеженими можливостями». Однак, це не врятувало кондитерського гіганта та й самого Петра Порошенка від хвилі негативу.

Фахівці із PR відзначають, що загалом правильний та хороший медіа-ефект, який мав супроводжувати перше за багато років відкриття театру у Києві, був повністю зіпсутий тим, що публіка завчасно не була поінформована та підготовлена до того, що театр стане сучасним архітектурним чудом Подолу. Фактично, ніхто не працював з очікуваннями громади, не було посіяно інтригу. Як наслідок, досить широко розійшовся цілком протилежний меседж – шоколадний олігарх Порошенко намагається задобрити ошукану громаду подачкою і при цьому, навіть, не вважає за потрібне запитати її думки.

Як і в кожному великому скандалі знайшлися і ті, які переконують, що це брудна інформаційна технологія проти доброчесного мецената. Але прихильники теорії змов ніяких серйозних аргументів, як правило, не наводять. Їх найсильніша теза, що скандал не випадково виник напередодні відкриття театру.

У пошуках втраченого очікування

Зовсім окремо і доволі слушно прозвучала думка Оксани Забужко, яка зауважила, що за всіма цими скандалами непогано було б згадати, що це чи не перший театр побудований у Києві за 80 років (з часів розстріляного відродження). На її думку, сам факт того, що у столиці відкривається така культурна інституція, свідчить про поступовий вихід з «колоніальної ночі». Загалом, письменниця є прихильницею очікування прем’єри і уважного споглядання того, задля чого театр будується.

Цей сильний культурницько-цивілізаційний аспект багатьох повернув до поміркованого нейтралітету, або принаймні заспокоїв від надто радикальної критики. Втім, повність противників театру не заспокоїв, оскільки незадоволені все одно відказують аргументом на зразок того, що добрий зміст має поєднуватися із добрими манерами, а насильно милим не будеш.

В сухому залишку

Весь цей «кейс» із театром на Андріївському узвозі, 20 говорить нам про те, що:

1. суспільство вкрай знервоване, в ньому панує величезний запит на «зворотній зв’язок» із можновладцями, олігархами, представниками творчих еліт та іншими. Особливо виразно звучить, що люди не готові просто радіти будь-якому «хлібу та видовищам»;
2. негативні очікування у громаді сягнули такого рівня, що навіть завідомо позитивні справи потрібно добре медійно готувати і комунікувати, щоб не наразитися на ефект невдячного обдарованого;
3. продовжує зростати роль соціальних мереж у формуванні порядку денного та ТОП-тем для українських ЗМІ. З одного боку, це є позитивним, бо підвищує шанси «простої людини» створити медійний привід, а з іншого боку, це є небезпечним, оскільки в соціальних мережах легше створити у потрібний час «інформаційний шквал», який може замаскувати, або відволікти від інших, не менш значущих тем;
4. в Україні досі не існує обов’язкових, дієвих та конструктивних форм/механізмів громадського обговорення публічно значущих рішень (містобудівних, законодавчих, політичних тощо). З цього випадку стає очевидним, що попит на такі механізми зростає, і в першу чергу в них мають бути зацікавлені представники політичного класу;
5. загалом рівень дискусії у мережах залишається доволі низьким та носить емоційний характер, однак мовці, які здатні генерувати власні оригінальні позиції та вказувати на неочікувані аспекти (а таких десятки), дуже швидко потрапляють у тренд і наслідуються «масовими коментаторами»;
6. вселяє надію, що у наших дискусіях має значення і цінується не лише думка фахівців, митців, політиків та борців за громадянські права, але і людей, які пропонують значно ширшу культурну та цивілізаційну перспективу та рамку обговорення;
7. переважна більшість диспутантів сходиться лише у тому, що Україні дійсно потрібно більше нових і сучасних закладів культури.