Ядерна роззброєння: як довго кремлівські міфи тиражуватимуть в Україні

35- річчя Незалежності України активізувало дискусії про перші роки становлення молодої держави, її помилки, можливості та рішення, наслідки яких країна відчуває й сьогодні.

Серед таких тем – третій у світі за обсягом український ядерний потенціал та рішення про ядерне роззброєння.

Чи могла Україна діяти інакше? Чи справді вона не мала можливості контролювати ядерну зброю, що залишилася на її території після розпаду СРСР? Чи був Будапештський меморандум закономірним фіналом уже визначеного процесу? І яку роль у ньому відіграли Москва, Вашингтон та сама українська влада?

Свіжий привід для повернення до цих питань дало інтерв’ю історика Владлена Мараєва «Українській правді», опубліковане 24 серпня. Говорячи про перші 35 років незалежності, він торкнувся, зокрема, історії ядерного роззброєння України.

І саме ці його оцінки викликали гостру реакцію журналістки Ірини Костенко.

«Московські міфи» чи складна історична реальність?

Мараєв вважає, що стратегічну ядерну зброю Україна після розпаду СРСР самостійно контролювати не могла, позаяк система її управління була пов’язана з Москвою.

Щодо тактичної ядерної зброї, на його думку, ситуація була іншою: Україна теоретично могла зберегти хоча б частину такого арсеналу, однак Росія, розуміючи можливі ризики, домоглася його вивезення.

Головна теза історика – Україна опинилася під одночасним потужним тиском Росії та США.

«Політика США і її союзників полягала в тому, щоби чинити максимальний тиск на Україну, аби ми якомога швидше роззброїлися і відмовилися взагалі від ядерного статусу», - стверджує Мараєв.

На запитання, чи мала Україна реальний шанс зберегти ядерну зброю, він відповів: «Стратегічно – ні».

Серед причин Мараєв назвав залежність системи управління від Москви, величезні витрати на утримання арсеналу та одночасний тиск Росії й Сполучених Штатів.

Саме тут і починається полеміка.

Журналістка Ірина Костенко назвала твердження Мараєва про американський тиск на Україну «популяризацією московських міфів».

Її аргументи значно конкретніші та переконливіші, ніж просто політична оцінка.

Позиція Верховної Ради

Один із документів, на який звертає увагу Ірина Костенко, – постанова Верховної Ради від 9 квітня 1992 року «Про додаткові заходи щодо забезпечення набуття Україною без'ядерного статусу».

Парламент не лише підтвердив курс на без'ядерний статус. Він постановив не вивозити з України тактичну ядерну зброю до розробки й запровадження механізму міжнародного контролю за її знищенням за участю України.

Водночас уряду доручалося забезпечити дієвий технічний контроль України за невикористанням ядерної зброї, розташованої на її території. Постанова ВРУ також передбачала переговори з ядерними державами щодо комплексного розв’язання проблеми – включно з економічними, фінансовими, екологічними та організаційними питаннями.

Тобто, формулювання «Україна просто погодилася віддати зброю» явно не відтворює всієї суті подій.

Принаймні український парламент у квітні 1992 року ставив перед виконавчою владою значно складніші завдання.

І саме тут виникає питання, яке потребує окремого дослідження: що відбувалося далі з цими парламентськими рішеннями?

Що пропонували США?

Ще цікавіша частина полеміки стосується Сполучених Штатів.

Ірина Костенко стверджує, що американська позиція була не такою однозначною, як її іноді описують.

За версією журналістки, у грудні 1992 року Держдепартамент США запропонував Україні варіант руху до без’ядерного статусу, пов’язаний із перспективою членства в НАТО. Вона також посилається на пропозицію американської General Atomics щодо переробки високозбагаченого урану з українських боєголовок на паливо для українських атомних електростанцій.

Остання теза має додаткове підтвердження: в описі переговорного процесу, наведеному в дослідженнях українського ядерного роззброєння, справді фігурує пропозиція General Atomics щодо такого використання високозбагаченого урану.

Як відомо, США наприкінці 1992 – у першій половині 1993 року справді пропонували Україні допомогу, зокрема щодо безпеки боєголовок, переробки високозбагаченого урану та технологій утилізації стратегічних носіїв.      

Отже, дуже важливо до кінця зрозуміти, чого саме хотів Вашингтон від Києва у 1992-1993 роках? І чи справді американська позиція зводилася лише до вимоги якомога швидше позбавити Україну ядерної зброї?

Юрій Костенко. Людина, яка знає про ядерне роззброєння майже все

Грунтовні відповіді на більшість питань, що виникають, дає Юрій Костенко, автор книги «Історія ядерного роззброєння України».

Юрій Костенко був народним депутатом України, у 1992-1994 роках очолював спеціальну робочу групу Верховної Ради з підготовки до ратифікації договору СТАРТ-1, а у 1992-1993 роках керував українською урядовою делегацією на переговорах із Росією щодо ядерного роззброєння. У 1992-1998 роках обіймав посаду міністра охорони довкілля та ядерної безпеки України.     

Його книга, яка була вперше видана українською у 2015 році та вже витримала 4 видання, базується майже на 700 документальних матеріалах та відновлює внутрішні дискусії української влади та переговори із західними партнерами й Росією. У 2020 році англійський переклад книги вийшов у Harvard University Press.

Юрій Костенко, реагуючи на інтерв’ю Мараєва «Українській правді», вчергове стверджує:

«Ядерне роззброєння України відбувалося за сценарієм кремля і всупереч рішенням українського парламенту».

Він також вважає, що Москва створила навколо українського ядерного роззброєння низку міфів, які продовжують відтворюватися в українському інформаційному просторі.

Сьогодні Юрій Костенко безпосередньо пов’язує рішення 1990-х років із нинішньою російською агресією. І вважає, що на цьому передусім має бути зосереджена увага суспільства.

Дві версії однієї історії

Отже, за версією Мараєва, Україна отримала у спадок величезний ядерний арсенал, але не мала реального контролю над стратегічними силами, не могла самостійно забезпечувати їх повноцінне функціонування, а опинилася під колосальним тиском і Москви, і Вашингтона. До часу підписання Будапештського меморандуму процес роззброєння вже зайшов настільки далеко, що зберегти практично нічого було нереально.

За версією Юрія Костенка, можливості України були значно більшими. Український парламент визначав власні умови руху до без'ядерного статусу, існували альтернативні варіанти міжнародного співробітництва, а виконавча влада по суті відступила від парламентської стратегії та реалізувала сценарій, вигідний Москві.

Чи поставлена крапка?

Схоже, що ні.

Бо навіть сьогодні залишаються питання, на які широкому загалу відповіді або маловідомі, або подаються в надто спрощеному вигляді.

Які саме технічні можливості контролю над стратегічними ядерними силами мала Україна у 1991-1992 роках?

Що конкретно відбувалося з виконанням постанов Верховної Ради?

Що саме пропонували Україні США у 1992-1993 роках?

Чому українська дипломатія обрала саме той шлях, який зрештою привів до Будапештського меморандуму?

І нарешті – чи справді Україна не мала альтернативи?

Ці питання потребують не епізодичної полеміки в медіа та у Facebook, а системного опанування документів та відповідального оперування фактами.

Суспільство має твердо усвідомити те, як сталося, що політика ядерного роззброєння, яку Україна здійснювала на самому початку своєї незалежності, призвела до таких трагічних наслідків.

І найважливіше. Як не повторювати подібних історичних помилок.

Володимир Кравченко, для Espreso