Журналіст у зоні бойових дій: як захистити себе від психологічних та емоційних травм

За даними IRIN (Integrated Regional Information Network), організації, що займається висвітленням гуманітарних аспектів збройних конфліктів, на сьогодні у світі нараховується 40 активних конфліктів. Традиційно найбільше уваги медіа отримують Сирія, Афганістан, Ірак, а також Україна.

Війна руйнує. Один з найтяжчих її наслідків – психологічні травми. Завдяки міжнародним та місцевим гуманітарним організаціям оперативно надається психологічна допомога цивільному населенню, військовим, внутрішньо переміщеним особам, волонтерам. Однак випадає з фокусу уваги ще одна група, яка страждає від психологічних травм не менше, а іноді навіть більше за інших – журналісти, що працюють у зоні бойових дій.

В умовах війни журналісти – чи не єдине джерело неупередженої інформації, адже часто робота громадських організацій, які могли б контролювати органи влади і збройні сили,  практично неможлива в зоні конфлікту; водночас, отримана психологічна травма відбивається не тільки на соціальних зв'язках журналіста, а й на його / її матеріалах.

Як уже було сказано, журналісти страждають не менше, а іноді навіть більше за інших. На відміну від військових, які часто знаходять почуття захисту в своїх гвинтівках, а душевне підкріплення в почутті товариства і причетності до високої місії захисту своєї країни, журналісти йдуть до зони конфлікту неозброєними і в силу професійного обов'язку не належать до жодної з воюючих сторін. Окремо варто згадати про щоденні етичні проблеми, такі, як наприклад, величезна відповідальність, що її відчувають багато журналістів, які змушені вирішувати те, чи варто публікувати матеріал взагалі, чи не зашкодить розказана історія, до яких наслідків вона призведе.

З точки зору психології журналіст виявляється одночасно на трьох позиціях:

1. Свідка, а іноді навіть учасника трагічної події;
2. Того, хто активно взаємодіє з постраждалими: будь то поранені (як військові, так і    цивільне населення), що втратили в результаті війни будинок, сім'ю та близьких людей, які зазнали насильства жінки та діти;
3. Посередника, медіатора, який повинен не лише сприйняти та запам'ятати, але й зуміти передати інформацію та донести свою розповідь про подію або явище до широкої громадськості.

У сучасному суспільстві кожен з нас постійно знаходиться в інформаційному потоці: соцмережі, інтернет, радіо, телебачення формують наше сприйняття світу і без сумніву впливають на наш емоційний фон, часто викликаючи психологічну травму. У першу чергу це стосується телебачення. Телебачення «вносить» травматичні події в кожен будинок, завдяки йому мільйони людей «долучаються» до екстремальних ситуацій, при цьому часом «завдяки» телебаченню ми отримуємо можливість стати свідками (майже учасниками) тих подій, від яких були б віддалені, навіть перебуваючи поруч з місцем події.

Можливо, саме тому лікарі та психологи для поліпшення якості життя своїм пацієнтам прописують «інформаційну дієту» та рекомендують знизити частку новинної інформації? Що ж знають психологи про вплив медіа на емоційний стан аудиторії?

По-перше: можна говорити про «вторинні травматизації» людей на підставі даних, отриманих з ТВ, мережі інтернет та радіо. Інформації, яку передають журналісти.

По-друге: аспект травматизуючого впливу медіа пов'язаний з тим, як впливає на потерпілих інтерпретація травматичних подій співробітниками ЗМІ (а це робота все тих же журналістів).

Третім моментом у діях ЗМІ, що впливає на переживання психологічної травми, є їх орієнтація на пошук причин і винуватців того, що сталося. Під час Донбас-Медіа Форуму 2017, який проходив у червні цього року в Святогорську, окремою частиною програми була включена серія майстер-класів з профілактики емоційного вигорання журналістів. Один з організаторів, Олексій Мацука, сказав: «Психологічні травми журналістів впливають на якість контенту». І він абсолютно правий. Що ж призводить до психологічної травми і емоційного вигоряння журналістів?

Один з аспектів, який обговорювався з учасниками майстер-класу – етичні дилеми в роботі журналістів, які підштовхують їх до емоційного вигорання.

Ось приблизний перелік тем, які ведуть до емоційного вигоряння журналістів, які працюють з темою і в зоні війни:

• Виконувати на місці події суто професійні обов'язки або брати участь у порятунку людей?
• Допомагати потерпілим або залишатися байдужим спостерігачем та холоднокровно фіксувати те, що відбувається?
• Наполягати на інтерв'ю з постраждалими, з ризиком травмувати їх ще більше, або залишити у спокою?
• Який обсяг страшної інформації необхідно передати читачеві або глядачеві, щоб репортаж мав емоційний вплив, але не став відразливим і нестерпним?
• Як зберегти баланс між тим, щоб, з одного боку, не споруджувати захисного бар'єру між собою та іншими людьми, залишатися чутливим, а з іншого, не впадати в колапс при кожній взаємодії з чужими травмами, пропускаючи все чуже горе через себе?
• Жити в ризику звинувачення в некомпетентності: професійна вимога дотримуватися фактів, а не емоцій, веде до придушення та замовчування власного травматичного досвіду.

Журналісти за своїм психотипом схильні до рефлексування та всебічного переживання отриманого досвіду. У їхньому внутрішньому світі багато всього, що веде до емоційного вигоряння. Одна з найгучніших сумних подій, яка ілюструє вищесказане – добровільний відхід з життя лауреата Пуліцеровської премії, фотографа Кевіна Картера в 1994 році.

Світові медіа вже усвідомили наскільки важливою є робота по психологічної допомоги журналістам, які працюють у зонах бойових та стихійних лих. Наприклад, новинне агентство Reuters ввело до свого штату уповноважену з питань душевного здоров'я та благополуччя (Mental Health and Wellbeing Advocate). Цю роль виконує Дін Йейтс (Dean Yeats), який очолював бюро Reuters на Сході та в Азії і має особисту історію боротьби з ПТСР і травматичним синдромом.

• ВВС – створений он-лайн курс знайомства з травмою при роботі журналістів (з перекладом на російську мову)

http://www.bbc.co.uk/academy/russian/article/art20130702112134528

• Міжнародний Центр журналістики і травми Дарт (Колумбійський університет) –https://dartcenter.org/
• Центр журналістської етики при Університеті штату Вісконсін опублікував керівництво з етичних питань, пов'язаних з травмою – https://ethics.journalism.wisc.edu/resources/global-media-ethics/trauma-and-journalists/
• ICFJ видав посібник з висвітлення в журналістиці лих і криз, включивши ознаки травматичного стресу, реакцію людей та поради, як допомогти собі та своїм колегам - https://cpj.org/security/guide_ru.pdf
• При університеті Департаменту журналістики і масових комунікацій Пешавара (Пакистан) працює Центр травми для працівників ЗМІ - https://www.dawn.com/news/1225919
• Комітет із захисту журналістів гл. 10 Керівництва з безпеки розглядаються ознаки стресу і пропонуються поради, як працівники ЗМІ можуть подбати про себе та допомогти іншим людям - https://www.cpj.org/reports/2012/04/journalist-security-guide.php

Як же йдуть справи в Україні з профілактикою емоційного вигоряння і травми? Поки що у нас вона поставлена ​​слабо. Всього за час проведення АТО з 2013 року було зареєстровано для отримання акредитації майже 4 000 журналістів. Ми можемо припустити, що одиниці з них мали досвід роботи в зонах бойових дій і психологічну готовність впоратися з викликами, які постали перед ними. Про що ми можемо говорити з упевненістю, так це про те що в жодного з них не було досвіду висвітлення збройного конфлікту на території своєї країни. Як же ці фахівці будуть повертатися в мирне життя? Як і хто буде допомагати їм повертати психіку в русло мирного життя?

Зараз тема повернення з війни, реабілітації та реінтеграції дуже актуальна для ветеранів, волонтерів, переміщених осіб, жінок, дітей, інших постраждалих від конфлікту груп. Водночас, психологи, котрі працюють із цими потерпілими групами, відзначають, що журналісти практично залишаються без підтримки.

Згідно з даними анонімного опитування, яке ми проводили у серпні - вересні цього року, лише 15% показали, що в їхній організації існує система психологічної підтримки співробітників. Не варто також забувати про тих, хто, не будучи в зоні бойових дій, обробляє інформацію із зони АТО, і про наслідки конфлікту – вони також схильні до травматичним реакцій.

Війна інфікує всіх, хто до неї наближається, і цей процес відбувається спочатку дуже непомітно, гомеопатичними дозами, поки кількість не переходить в якість і раптом колеги починають говорити: «він згорів на роботі, він вигорілий». Добре, коли це про живу людину, а коли це говориться про того, кого вже немає ...

Як же горять професіонали?

Синдром емоційного вигорання – це реакція організму, що виникає внаслідок тривалого впливу професійних стресів. Головною причиною емоційного вигоряння вважається психологічне, душевне перевтома. Коли вимоги (внутрішні та зовнішні) тривалий час переважають над ресурсами (внутрішніми і зовнішніми), у людини порушується стан рівноваги, яке неминуче призводить до вигоряння.

Дослідження довели, що мислення людини у стані стресу сильно обмежене, а значить ви просто не побачите тих варіантів вирішення ситуації, якіб з легкістю помітили, перебуваючи в «нормі».

Що ж іще показало наше опитування? На запитання «Чи вважаєте ви, що робота на конфліктну тематику змінила ваш підхід до роботи?» – 90,4% відповіли «так».

Що ж може статися із психікою людини, яка займається журналістською роботою в зоні бойових дій? Найбільш виявляються симптоми: відчуження, притуплені емоції, дисоціація, почуття безнадії, втрата мотивації та енергії, депресія, розлад як фізичний, так і емоційний.

А за цим найчастіше йдуть: порушення сну (людина погано / мало спить); збільшена кількість споживання алкоголю, кави, чаю, сигарет; часті застуди, порізи, розтягнення тощо; часті професійні помилки; зміна ставлення до співробітників та інших людей; цинізм, негативізм, критика (чорний гумор і мат); запальність, роздратованість, імпульсивність, бажання ізолюватися.

Для входження у війну психіка повинна бути підготовлена, але й вихід у мирне життя – це окремий процес. Пам'ятайте, що ви журналіст, а не рятівник. Ваше завдання – розповісти про те, що відбувається. Журналісти, можливо, й більш емоційно витривалі порівняно з іншими людьми, але тим не менш, ви маєте бути готові до того, що побачене може застигнути зненацька.

Що робити, якщо ви помітили перші ознаки вигорання?

Шлях 3-х кроків:

1. визнати наявність ознак емоційного вигоряння
2. змінювати темп та навантаження на роботі.
3. прийняти допомогу і прийти в групи психологічного розвантаження або скористатися послугами психологів- професіоналів.

У свою чергу, медіаменеджери повинні в обов'язковому порядку готувати журналістів до психологічних ризиків, які їх очікують, перед тим як відправляти їх у зону бойових дій. Важливо також забезпечити подальшу психологічну підтримку по поверненню додому.

Гарним рішенням також бачиться побудова та розвиток систем взаємодопомоги, де журналісти, які добровільно погодилися взяти на себе роль «першої психіатричної допомоги»,  допомагали б колегам діагностувати у себе перші ознаки травматичних реакцій та впоратися з ними.

Зараз Координатором проектів ОБСЄ робляться спроби налагодити систему надання психологічної допомоги медійників, які висвітлюють конфлікт. Першим етапом було проведення опитування, згаданого вище, з метою оцінити наявні труднощі та планування подальшої роботи. Опитування було повністю анонімним, у ньому взяло участь 52 журналіста, з яких – 26 чоловіків та 26 жінок. Наступний крок – відкриті семінари з психоедукації, мета яких пояснити журналістам анатомію психіки, причини та базові психологічні процеси, які викликають стресові реакції, а також зняти стигматизацію з теми травми серед медійників.

Проведення семінарів заплановане на 30 вересня, 9 жовтня, 11 жовтня та 27 жовтня 2017 року. Надіслати заявку на участь можна через форму https://goo.gl/forms/HxdBQnCJLdgDJFS53  Завершальним етапом стане робота у групах та індивідуальні консультації, а також побудова мережі взаємодопомоги серед журналістів.

Журналістам – військовим кореспондентам відома фраза: «Жодна історія не варто вашого життя». Її можна продовжити: «Жодна історія не варто вашого психічного здоров'я та благополуччя». Бережіть себе і будьте здорові.

Тетяна Конрад, гештальт-терапевт, кризовий психолог (м. Дніпро)

Марина Безкоровайна, керівнік програм з медіарозвитку Координатора проектів ОБСЄ в Україні