Україна після томосу: виклики російської реакції

Українське Різдво цього року відрізнялося від усіх попередніх. До традиційних різдвяно-новорічних тостів за святковими столами, заставленими дванадцятьма стравами, додався один незвичний – за томос і автокефалію Української Церкви. За неповний рік українці збагнули всі тонкощі церковної семантики, а слово «томос» стало словом року в Україні.

Можна донесхочу кепкувати про роль релігії сьогодні, коли за вікном ХХІ сторіччя, а не середні віки, проте історичність події та її символізм применшувати не варто. Україна століттями йшла до визнання законності своєї церкви, до можливості звертатися в молитві до Бога рідною мовою. Нарешті все вдалося, є привід святкувати! Але недовго та усвідомлюючи наслідки можливої російської реакції на цю знакову подію. Особливо, зважаючи на війну на Донбасі, анексований Крим та майбутні вибори.

А реакція буде! По-перше, ми відкрито дали ляпаса Путіну, вибивши одну зі «скрєп» його «русского мира». Звісно, у нього ще залишилася російська мова і культура (з Пушкіним, Достоєвським та російським балетом), а також радянщина, на яку досі «хворіє» частина українського суспільства, безоглядно покладаючи на державу функції роздавача благ і гаранта соціальної справедливості за повної відсутності особистої ініціативи. Але статус Москви як «Третього Риму» ми знищуємо. Російська православна церква без українських приходів перетворюється на звичайну помісну. До того ж православна частина Росії зі злиденними прихожанами вже сьогодні починає поступатися мусульманству за впливом та фінансовою спроможністю. А на Далекому Сході на росіян давно чекає Китай. Натомість Українська Церква за потенціалом найбільша у православному світі (наші конкуренти – греки та румуни), особливо якщо брати до уваги українську діаспору, що історично гуртується навколо церковних громад, зберігаючи зв’язок із Батьківщиною.

По-друге, війна на Донбасі не закінчена, Крим не повернутий, а градус ескалації підвищується з кожним американським есмінцем у Чорному морі.

Військові загрози для нашої держави лише посилюються, не обмежуючись лінією зіткнення на Донбасі. Сьогодні можемо говорити щонайменше про чотири додаткові зони військової тривоги.

Перша – Азовське море, зокрема, узбережжя від Генічеська Херсонської області до Маріуполя. Недобудована база ВМС у Бердянську не завадить флотилії з 80–120 (за різними джерелами) російських кораблів здобути перевагу на морі й висадити десант у тилу українських військ. Ситуацію погіршують стійкі проросійські настрої в Мелітополі, Приморську, Бердянську. А контрольований концерном Ахметова і захищений ЗСУ Маріуполь теж не виглядає взірцем надійності.

Друга зона – Каховське водосховище та ГЕС у Херсонській області. Це якихось 80 км від адміністративного кордону з Кримом. Тут починається перекритий у 2015 році Північнокримський канал, який тривалий час слугував водною артерією для Кримської автономії, підживлюючи сухі ґрунти степової зони Північного Криму. Особливо це актуально через апокаліптичні прогнози літньої посухи 2019 року, що загрожує знищити й без того слабку економіку півострова. Відразу декілька російських військових експертів відзначили зростання активності російських збройних сил у цьому районі в грудні 2018 року. В Джанкої встановили батарею С-400, вже четверту на півострові. Прорив углиб Херсонської області, захоплення Каховки і Таврійська, контроль над каналом та його наповнення водою з «гуманітарних потреб» – вірогідний сценарій.

Третя зона – острів Зміїний у Чорному морі, захоплення якого не вимагатиме від Росії надзусиль. Вистачить морського або повітряного десанту під прикриттям морського угрупування. Приводом може стати потреба «захисту» вже захоплених раніше бурових станцій (так званих «вишок Бойка») на стратегічному шельфі острова. Стримуючий фактор – близькість Румунії, країни-члена НАТО, проте зиску може бути для Росії значно більше. Захоплення острова уможливлює торгову блокаду одеських портів, від роботи яких критично залежить як економіка регіону, так і експортна спроможність всієї України. Тактика може бути схожою на азовську – із зупинкою та доглядом кораблів, що прямують в українські порти. Інший варіант – провокації рибалок, що вже мають систематичний характер.

Четверта зона – Одеська область. 24 лютого 2019 року в Молдові відбудуться парламентські вибори, на яких проросійські сили можуть здобути перемогу. З огляду на тривалу кризу в державі, це сприятиме радикалізації прорумунських сил. Політична нестабільність у сусідній країні, збереження Росією військового угрупування в Придністров’ї, підбурювання націоналістичних настроїв у проросійській Гагаузії в поєднанні зі стратегічною відірваністю дев’яти районів області, розташованих за Дністровським лиманом (Буджак), уможливлює сценарій ескалації в регіоні.

Аналізуючи згадані виклики, деякі українські експерти зауважують, що Росія не наважиться на військову ескалацію зараз, адже такими діями вона підвищить рейтинг Порошенка та «партій війни» напередодні виборів. Мовляв, мобілізація електорату проти зовнішньої загрози не зіграє на руку проросійським політичним силам в Україні, що виступають «за мир» (насправді – за поразку та ліквідацію самостійності). Не можу погодитися з цією тезою. Передусім тому, що військова міць Росії та її об’єктивна перевага в усіх компонентах (особливо, коли можна не ховатися за «відпускниками») може скоріше призвести до військової поразки України та потреби принизливого замирення. З одного боку це остаточно вб’є рейтинг войовничого президента, а з іншого – посилить риторику «поганого миру, кращого за хорошу війну» проросійських партій. Якщо ж Україна радикалізується у відповідь, це ще краще для Москви. Адже розколоти нашу державу – давня мрія ідеологів «русского мира». Тож війну як інструмент політичного тиску відкидати зовсім не треба.

По-третє, Росія готує основу для розхитування ситуації в Україні у зв’язку з президентськими та парламентськими виборами. Тому варто очікувати як легальних масштабних інформаційних кампаній з дискредитації влади та на підтримку опозиції, так і відверто терористичних дій, диверсій та залякувань. Зокрема й на релігійному підґрунті, скориставшись ситуацією переходу громад із колишньої УПЦ МП до новоствореної автокефальної ПЦУ. Тут Москва може використати тактику «зелених чоловічків» – завезених підготовлених «попів-диверсантів», професійних провокаторів, які можуть підбурювати до громадянської війни в державі. Залишається сподіватися на професіоналізм органів безпеки, які мають попередити негативні наслідки таких дій.

Із томосом Україна отримала повноцінну духовну суб’єктність. Залишився ще один важливий іспит – на суб’єктність українського громадянства, усвідомлення його унікальності та повноцінності. Звісно, Росія завжди буде проти цього, намагаючись розчинити нашу самобутність у російській великодержавності. Ставки у грі високі. Легко не буде – результат дізнаємося ближче до кінця 2019 року.

Валерій Кравченко