Історія совкового свята: що насправді святкували 23 лютого

10 лютого 1918 р. безрезультатно закінчилися переговори про мир, які тривали в Бресті. Радянська влада заявила про припинення війни з Німеччиною, залишивши без відповіді вимоги, які ставив Берлін. Ленін і Троцький сподівалися, що німці просто залишать більшовиків у спокої, маючи значні проблеми на фронтах у Франції та Бельгії. Проте через тиждень, 18 лютого, німці почали наступ по всій лінії розваленого фронту. Німці просувалися на схід на поїздах. Швидкість їхнього пересування зумовлювалася переважно якістю доріг. 18 лютого німці захопили Двінськ (Даугавпілс), 20 – Мінськ, 21 – Полоцьк, 24 лютого – Псков, Тарту і Таллін.

Наступ здійснювався невеликими загонами, часто лише в 100-200 чоловік. За визнанням більшовика Зінов’єва, добре укріплений Двінськ захопив німецький загін від 60 до 100 чоловік.

А що ж у цей час робила радянська влада? Радянський головнокомандувач Криленко оприлюднив наказ про «організацію братання» з німцями. Однак, «фріци» виявилися стійкими до таких «братерських обійм». 19 лютого Раднарком протелеграфував у Німеччину про те, що згоден на все. Проте німці кілька днів не відповідали, продовжуючи наступ.

21 лютого радянська влада в Петрограді оголосила: хто не запишеться в Червону армію, того пошлють під конвоєм копати окопи навколо міста. За кілька днів у Червону армію записалося до 100 тисяч. Нарком Дибенко повів у бій матросів. 1 березня вони захопили Нарву, і через два дні, з наближенням німців, утекли. 4 березня німці без бою увійшли в Нарву. Назвати цю вилазку «розгромом німецьких військ» було б великою натяжкою, тим більше, що сталися ці події не 23 лютого.

23 лютого 1918 року зранку Німеччина надала свої мирні умови, за якими Петроград мав визнати незалежність Литви, Латвії, Естонії, Фінляндії, України, підписати мирну угоду з Україною, демобілізувати армію, роззброїти флот і т. д.

Тоді ж 23 лютого члени ЦК РСДРП (б), тобто більшовики, згодилися прийняти німецький ультиматум.

Отже, 23 лютого і наступний день – це, по суті, дні безумовної капітуляції Радянської Росії.

О 3-й годині ранку 24 лютого вже Всеросійський Центральний виконавчий комітет приймає німецький ультиматум. За капітуляцію проголосували 116 членів ВЦИК, 85 проти, 26 утрималися.

Ймовірно, саме цей факт зумовив обрання цього дня в якості свята. Щоб забути ганьбу, її треба було перетворити на торжество.

Якщо хтось програє, то хтось має й виграти. Цей наступ – безумовний успіх німецької армії, яка продемонструвала, що навіть після виснажливої 3-річної війни на два фронти зберегла організованість і здатність діяти малими групами у ворожому оточенні.

За два тижні німецька армія захопила вп’ятеро більшу територію, ніж їй вдалося відвоювати за попередні три з половиною роки першої світової війни. Про німецькі втрати в даному поході вчені жодних даних не знайшли. Тож, Німеччина здійснила цю експансію фактично без втрат, хоча за попередні роки війни поклала на Східному фронті більше мільйона солдат.

Треба сказати, у наступі брали участь далеко не найкращі німецькі частини. Найкращі війська з тих, що залишилися в Німеччини, ще влітку 1917 року, після початку розвалу російського фронту, головнокомандуючим німецької армії Гінденбургом були перекинуті на Західний фронт.

Це свідчить про те, наскільки вигідно розкласти супротивника зсередини. І наскільки ще важливіше – не допустити розкладення своїх військ та державних структур.

Тому українцям можна було б святкувати ці події, але ... якби це була капітуляція перед Україною, а не Німеччиною.

На знімках: (угорі) нинішній президент Росії Володимир Путін на покладанні квітів до могили невідомого солдата 23 лютого, фото EPA; (внизу) окупований український Донецьк – святкування 23 лютого, фото AFP.