Моя «Біла гвардія»

Маючи на меті написання якісного есе з історії російської літератури, перш за все, я маю вказати на декілька особистих деталей, можливо, рис, що я їх набув останніми роками.

Коли відбулася окупація Криму, я дуже, по-справжньому щиросердно здивувався. Я не був тоді патріотично налаштованою людиною, я не цінував українську історію та культуру, а мову не вважав чимось самобутнім та незалежним від російської. Власне, я був свято упевненим та переконаним у тому, що з росіянами ми браття, й перегинати палицю з українізацією та розвитком культури не варто. Цьому мене вчили протягом життя з екранів телевізорів, з мультфільмів та кіно про «Вєлікую отєчєствєнную войну». Український медіапростір був абсолютно повернутий в бік північного сусіда, та й мене це ніколи не дивувало.

Я не ставив питань, коли в Севастополі на кожному ларку та першому-ліпшому стовпі бачив фото Путіна, адже тут стоїть його флот – значить так і треба. Мені все ж, ніколи не була важкою українська, але я не вважав її своєю рідною.

І тут, уявіть, окупація «братерськими» зеленими чоловічками моєї, української землі. Тепер, коли в мене нахабно та завзято вкрадено дитячі спогади про море, пляжі та дикі ціни на кока-колу, тепер цей Крим став моїм, моя Україна постала рідним краєм, а мова – ознакою самоідентифікації.

Коли спалахнув Донбас, я зненавидів кожного росіянина в світі, незважаючи, якого він віку, статі, до якої народності належить. Я зажадав смерті кожному зі ста сорока мільйонів населення «братерської» держави. У мене знову вкрали пам’ять про концерт мого улюбленого рок-гурту «Scorpions», що його я відвідував із батьками 2011 року в Донецьку. Я злякався, що скоро в мене відберуть і власну домівку, сентиментальні спогади, що пов’язані з нею, дорогих мені людей, зрештою, моє ще настільки некоштовне та пусте життя.

Відбулася ціла купа змін у моїй буремній та довговолосій голові. Я почав вивчати історію, стежити за новинами, оглядаючи події з різних кутів, я почав писати вірші українською, читати книжки українською, я почав ідентифікувати себе українцем, просто знаючи відтоді, хто я є. Дійшов я до того, що тепер все що я пишу, виходить українською мовою, будь то вірш, реферат, чи переписка в соціальній мережі. Настав той день, коли я і розмовляю українською, яку стільки років всередині мене щось стримувало. Я відчуваю справжній сором за те, що так пізно ототожнив себе зі своїм багатостраждальним, занадто добрим та людяним народом, та сподіваюся колись працею, культурною діяльністю допомогти своїй Батьківщині досягти піднесення, а народові – осягнути все багатство, що нам подаровано віковою історією скривавленої, змученої, але героїчної України.

Попри настільки довгий вступ, який мені дався надзвичайно легко та подарував відчуття змученого катарсису, хочу все ж приступити до теми мого есе, схематично замалювавши спочатку причини вибору тексту, та його актуальність.

Власне, актуальністю й зумовлений мій вибір роману Михайла Булгакова «Біла Гвардія». Знудившись читати, чути та наштовхуватись на постійні згадки про «Майстра та Маргариту», мною було прийняте рішення знайти щось більш наближене до реальності, щось менш наповнене кодами та багатозначностями, а найкраще – ще й історично правдиве та територіально близьке. На щастя, саме таке знайшлося, і якраз у того ж самого автора. Для мене «Біла гвардія» в основному – це спосіб по-іншому подивитися на Булгакова, відкидаючи призму його Magnum opus.

Звичайно, я цікавлюся темою Українських визвольних змагань, політикою Скоропадського та Директорії, роллю білогвардійських та німецьких сил у боротьбі за отримання українцями власної національної автономії та проти навали терористичного більшовизму. Користуючись текстом Булгакова, можна зрозуміти, наскільки серйозної помилки припустилися того часу всі, хто мав у руках владу, не оцінивши реальної загрози, що насувалася разом із «червоною чумою».

Булгаков – один із тих письменників, що явно симпатизували монархічному ладові царської Росії, підтримували потуги білогвардійців до боротьби з більшовиками та повернення держави до передреволюційного стану. Це явно прочитується з перших сторінок роману, оскільки симпатія до «білих» в усьому – від нарочитого піднесення їхнього способу життя до описання їхньої вишуканої, проте стриманої манери вдягатися. Свідомо чи ні, автор все ж вдається до змалювання такої риси характеру російської царської інтелігенції як зарозумілість та пихатість. Вони не сприймають українців окремим народом, не бажають працювати на благо держави, що дала їм прихисток у годину нужди, не поважають мови та історії, вбачаючи службу українській владі лише способом повернути Росію до монархізму. Дійсно, історичною помилкою білогвардійців стала саме пиха, яка згубила імідж аристократії серед простого народу та завадила перемозі над більшовизмом.

Вони жахалися «Петурри», встановлення українофільської УНР, боялися, що лояльна до них Українська Держава паде та мужики нарешті стануть громадянами своєї Батьківщини, господарями власного краю. Аристократія, яку розстрілювали та гнали в шию в Росії, в Україні вважала українців за бидло, що й зумовило їхній програш навіть на боці проукраїнського та орієнтованого на захід Скоропадського. При прочитанні роману складається справедливе враження, що армія Гетьмана – це філіал армії Денікіна, яка має привести в життя ідею «Білих» про «Єдину та неділиму Росію», до якої, ясна річ, має входити й Україна, себто «Малоросія».

Дійсно, вся суперечливість тих років виплеснулася на сторінки цієї незвичайної книги, всі питання, що й понині лишаються відкритими й обурюють безвихіддю були гостро поставлені. Трагедія українського народу через призму вимираючої російської аристократії, яка не знає, до якого берега приб’є її наступне суспільне потрясіння, яка тільки-но вдягши погони, має зривати їх та палити в печі, аби не бути розстріляною на вулиці – це тогочасне життя України.

Власне, я вважаю, що прочитати цей роман, що не є патріотичним, та навіть може прочитуватися як неприховано українофобський, має кожен український сучасний політик, аби не пропустити того моменту в своїй роботі, коли подальша боротьба лише відкладатиме невідворотне фіаско. Як і майже сто років тому наразі Україна є центром геополітичної кризи, коли зусилля необхідно направити на боротьбу не лише з зовнішнім ворогом-окупантом, але й з внутрішніми ворогами української незалежності, адже за романом ми знаємо, як людина, що кричить українською гасла на славу Петлюрі, за дві хвилини непомітно змінює риторику на декламування про-більшовицьких лозунгів російською. Відгрібає що 1918-го, що тепер – патріот.

Коли ти не можеш обрати, в кого стріляти – всі стрілятимуть у тебе

Моє особисте гасло на випадок суспільних потрясінь, військових інтервенцій та державних переворотів таке: «Якщо не збираєшся змінювати країну проживання – обирай сторону, за яку битимешся». Можна не бути на сто відсотків упевненим у правильності обраного курсу, не до кінця довіряти керманичам та сумніватися в перемозі, проте найбільші виродки, як на мене, це ті, хто називає себе нейтральними, через них добро завжди не добирає очок для перемоги. Сто років потому всіх все одно засудять, правим не залишиться ніхто, проте тут та зараз необхідно долучитися певного боку, сповідувати уставленого курсу та знати, хто твій ворог, бо коли ти не можеш обрати, в кого стріляти – всі стрілятимуть у тебе.

Відзначу такий елемент роману, як майже магічне «воскресіння» Олексія. Спочатку я був обурений цим чудесним елементом розповіді, оскільки він повністю нищив притаманну для подібних творів драму, мав викликати в читача приховану радість та пробудити сподівання на щасливий кінець. Звісно, осмислюючи текст після прочитання, я усвідомив вартість цього авторського ходу, адже майбутнього в Турбіних не було в новій державі пролетаріату. Їм нікуди бігти, ніде ховатися, вони майже стовідсотково загинуть за репресій, чи сконають у таборах, морально знищені та фізично виснажені. Одужання Олексія лише відтермінувало неминучу загибель. Як представники переможених, вони на собі відчують всю ненависть переможців, зневагу так само переможених українців та безвихідь свого положення. І як завжди в подібних конфліктах, верховоди зможуть себе врятувати й Денікін писатиме мемуари з далекої Америки, Скоропадський відпочиватиме в Німеччині, а імена таких як Турбіни й Тальберг назавжди поховає в собі історія.

Наприкінці скажу, що не впевнений, що зміг отак одразу охопити всі аспекти роману, які мене цікавлять, адже цей твір заслуговує на серйозну історично-наукову розробку, якої виконати мені наразі не вистачить знань і вмінь, проте сподіватимусь, що достатньо широко змалював причини своєї зацікавленості романом, та навів деякі з власних суб’єктивних оцінок його структурних компонентів.