Про безвіз, ОРДЛО, чупа-чупс та вектор руху

Слово «безвіз» останнім часом лунає звідусіль, звідкись – із радістю, а звідкись – із скепсисом. Із-за парєбріка, ясна річ, із жовчем та заздрістю.

Куди тепер? – питання, що може постати в рядового українця, який і з візами раніше, в принципі, їздив по закордонах, най і бюджетно, але піци в Римі скуштував, і пивом у Баварії запив.

Далі, логічно, Україна має дотримуватися курсу на Європу, реформи, розвиток, але це все здебільшого всередині, а що ж зовні?

Всім нормальним людям уже давно зрозуміло, що до України в Європі ставлення пречудове, і навіть – привілейоване. Чому? А дивіться: ми не є членом Євросоюзу, а безвіз маємо, не є членом Північно-Атлантичного альянсу, а підтримку отримуємо й спільні навчання проводимо, крім того, маємо пільги для бізнесу, інвесторів, обмінюємося досвідом і так далі.

І що ж, тепер, я вважаю, ми маємо рухатись у бік повноцінного членства в НАТО, аби раз і назавжди поставити крапку в цій януковчицькій гойдалці безблокового статусу.

Ясна річ, армія наша не оснащена таким чином, щоб повністю задовольняти вимогам Альянсу, проте, якщо в НАТО будуть упевнені в тому, що ми точно, залізобетонно будемо повноцінним членом – нам із усім допоможуть.

Тут важливо не забувати, що НАТО ми потрібні так само, як і вони нам, адже такої міцної прослойки між мордором і вільним світом, як ми – годі й шукати. І 40-мільйонне лояльне населення для НАТО – це як чупа-чупс для другокласника, це варто розуміти.

Ми ж, у свою чергу, маємо дбати про власну безпеку, незалежно від того, чи ми поки не в НАТО, чи колись-таки будемо. І тут на сцені з'являється так палко нами (не) любимі ОРДЛО. Ви скажете, що вони нам ворог, хтось скаже, що вони нам громадяни, що там у всіх лишилися квартири, бабусі та коти, і я з вами погоджуся.

Так, дійсно, ми не можемо повністю відмовитися від своїх же земель, кинути напризволяще людей, майно та вугілля, адже це не гуманно, не по-християнськи, проте, ми не можемо й відвоювати ці землі. Ми просто не можемо дозволити конфліктові поглинути Україну повністю, як того хотів би крємль. Вихід лишається один: добровільно визнати територію ОРДЛО неконтрольованою, перекрити туди будь-яке постачання, обрізати сполучення й надати цій місцевості статусу тимчасово непідконтрольної державній владі автономної республіки, так само з Кримом.

На цьому моменті читачі можуть почати шукати мою адресу, щоб набити мені писок за сепаратизм, та я скажу, що в цій ідеї є доля сенсу. Ми створюємо буферну зону, яку самі відмовляємося контролювати, тим часом укріплюємо кордони з Росією, ОРДЛО та Кримом, вводячи візовий режим із усіма непідконтрольними землями й Росією. А самі таким чином стаємо державою, на території якої не тліє збройний конфлікт, що дасть нам змогу вступити повночинно в НАТО, ясна річ, під гарантії самого Альянсу.

Політика – це мистецтво дипломатії, й іноді для того, аби повернути вкрадене, треба тимчасово від нього відмовитися. А там, може, на Росії зміниться влада, або вона й узагалі розвалиться, тоді візьмемо все своє назад без краплі крові.

Можливо, я занадто примітивно змалював цей сценарій, проте, залишати все як є, із обстрілами, військовими, що гинуть майже щодня, напругою й інвестиційною непривабливістю – не можна. Тому маємо в дискусії знаходити вихід.