«Люди не йдуть вінчатися і хрестити дітей до церкви агресора» – новини зі Сходу

У місті Богодухові Харківської області розпочалися богослужіння у нещодавно освяченому Свято-Духівському храмі Православної церкви України

Називати приміщення храмом буде великим перебільшенням, кажуть самі парафіяни.

Кілька поколінь цього стародавнього козацького міста у 20-му сторіччі не мали своєї власне української церкви. Тож сьогодні для віруючих і спеціально обладнаний під культову споруду військовий намет – уже Храм Божий.

До більшовицького перевороту 1917 року Богодухів – колишній сотенний центр Охтирського козацького полку – мав 7 православних храмів, серед яких і кам’яні комплекси. Ще є богодухівці, які пам'ятають, куди все це поділося.

Радянська влада, як відомо, нещадно нищила і храми, і святих отців, і віру в цілому – як «опіум для народу». Відтак, православним українцям, які усвідомлювали свою етнічну приналежність, ніде було вклонитися Богові аж до середини 1990-х. Вже в незалежній Україні, коли постав Київський патріархат, богодухівці активізувалися, аби відродити свої давні християнські традиції. Збудували спочатку один храм, потім інший. Але виявилося, що під вивіскою «Українська православна церква» було замасковано релігійну установу сусідньої держави. «Людей цинічно обманювали», - говорить Олег Дулембов, голова новоутвореної релігійної громади Свято-Духівського храму.

В одному із сіл пам’ятають, як у 90-х роках до них приїхали невідомі хлопці спортивної статури, і все зупинилося. Утворену там громаду змусили «перехреститися» і піти під дах Української православної церкви Московського патріархату, тепер цілком зрозуміло – російської церкви в Україні.

Таким чином, на сьогодні цей 20-тисячний Богодухів має два діючих храми. Обидва вони належать УПЦ Московського патріархату. Ті, хто зумів розібратися, уже називають її російською. Хоча на вивісках чомусь пишеться скорочено: «Українська православна церква».

На служби до цих двох московських храмів приходить не більше 20 прихожан. «Антиукраїнська риторика відштовхує людей від цієї церкви, адже вони хочуть, щоб у церкві молилися за простих українців, за їхній народ і державу, за воїнів, які, ризикуючи власним життям, захищають нашу землю, а не за агресора, що намагається поневолити Україну. - зазначає Дулембов. – І особливу ж ціну їхнім пастирям та церкві взагалі, - додає він, - ми дізналися, коли Росія розпочала війну».

«А як ви гадаєте? Повертаються наші хлопці з фронту, які не з телевізорів та газет знають, як там воно насправді. А їм московські попи розповідають байки про громадянську війну, про якусь хунту та інші вигадки кремлівської пропаганди. Святі, з дозволу сказати, отці Московського патріархату на окупованому Донбасі і в Україні взагалі чомусь вперто не визнають російської агресії. Більше того, віддають храми під арсенали зброї та притулки терористам і бандитам, благословляють ворога на війну проти України, подекуди самі беруть автомати. Чи може захисник України, просто совісливий громадянин піти до такої церкви?», - запитує Дулембов. 

«Мене особисто, - посміхається підполковник української армії та військовий пенсіонер, - як того старого горобця, на полові – не проведеш. Так само й хлопців, які воювали на передовій. Де ви бачили, щоб священик відмовлявся відспівати загиблого воїна? Тим більше, якщо боєць захищав свою землю. А вони ж, ви знаєте, одного разу навіть маленького хлопчину не захотіли відспівати. Мовляв – він хрещений, як вони кажуть, в «неканонічній» – тобто у власне українській церкві Київського патріархату. Тепер це об’єднана автокефальна Православна церква в Україні».

За словами офіцера, ситуація серед люду змінилася кардинально. Більше це торкається молодших поколінь.

«Наші молоді подружжя не хочуть іти вінчатися до московської церкви. Так само молоді батьки не йдуть туди хрестити своїх дітей», - говорить Дулембов.

Особливо ж народ прозрів, коли Росія захопила український Крим та розпочала війну на Донбасі.

«Докотилося й сюди. Наші люди навесні 2014-го ледве встигали зривати у місті агітки «русского мира», який ратував за повалення української влади, як вони собі говорять –  «хунти», та закликав на битву з міфічними «фашистами-нацистами», - розповідає офіцер.

«Свого часу, - продовжує підполковник, - я говорив про те, що війна з Московією неминуча, але навіть у військових колах, серед професіоналів ніхто в це не вірив. Значна частина населення у нас на сході і сьогодні вірить у кремлівські побрехеньки та не бачить очевидного – війни. Багато людей переконані, що це тимчасове непорозуміння, громадянська війна, щось таке, що можна швидко закінчити. Людська природа не дозволяє нам вірити в гірше. Ми гадаємо, що змінимо президента, а він потім махне чарівною паличкою, і все піде на краще, війна закінчиться. Але як би ми цього не хотіли, на краще нічого не зміниться. Московія від нас не відчепиться ніколи й нізащо. Кремль буде робити все, щоб знищити нашу економіку, підірвати нашу віру в перемогу, знищити нашу духовність, мову, культуру, нашу ідентичність, нашу державність. Вихід один – перемагати. Але як здолати ворога в рази могутнішого від нас?».

Для цього треба шукати вихід, наголошує Дулембов. «Формування національної свідомості, утвердження українського духу, виховання патріотизму – виходять на перший план. Церква також має зіграти у цьому свою фундаментальну роль», - вважає офіцер.

Як пояснює він, «розпочата війна, облудна пропаганда та дії Кремля, весь оцей осоружний «руський мир» дуже вплинули на пробудження національної свідомості». На тлі трагічних подій богодухівські активісти й вирішили відродити у місті українську церкву.

Не стали ходити та умовляти, аби дали доступ до двох фактично напівпорожніх діючих церков Московського патріархату: «Можна б було справедливо домовитися проводити служби почергово. Сьогодні – ви, а завтра – нова українська громада. Але вирішили розпочати «з нуля» – світліший буде і новий храм, і наші молитви в ньому».

Свято-Духівська громада вирішила піти складнішим, але своїм шляхом – самостійно звести у Богодухові український храм. «Водночас, - зазначає голова громади, - щоб не було провокативних звинувачень у буцімто рейдерських захопленнях чи ще якоїсь їхньої облуди, яку ворог любить потім роздмухувати та розповідати на весь світ».

Активісти, а це – вчителі, військові, робітники, службовці, розпочали копітку роботу. Утворили та зареєстрували нову релігійну громаду. До неї увійшли п’ятеро захисників, що повернулися з війни. Зібрали певну суму грошей, купили землю під будівництво церкви. Вона носитиме назву Свято-Духівський храм.

За словами Дулембова, у заснуванні церкви дуже допоміг єпископ Митрофан, керуючий Харківською єпархією УПЦ КП (зараз це вже Православна церква України).

Перше богослужіння відбулося 7 січня, на Різдво. Всім миром освятили Хрест. Службу Божу провів отець Василь. Його призначив та благословив владика Митрофан. У неділю, 13 січня, під Щедрий вечір відбулося друге богослужіння. Служби будуть систематичними.

Громада не злякалася морозів – приміщенням нової церкви тимчасово слугуватиме спеціально придбаний для цього військовий намет. Біля нього й освятили Хрест. У наметі, а парафіяни тепер називають його храмом, топлять «буржуйкою» – тепло і затишно.

На першу службу Божу зібралося близько 100 людей. Батьки привели із собою дітей. У віруючих виступили на очах сльози. «Прийшла помолитися до нашого храму і 90-річна жінка. З допомогою милиць, але прийшла», - перебуває під враженням побаченого голова громади.

«Я би хотів запросити до нас усіх тих, хто сьогодні критикує Томос, хто заперечує нашу націю й державу, хто співає анафему гетьману Мазепі та говорить про «зраду і розкол», хто відмовляє нам у бажанні мати власну церкву та у потребі звертатися до Бога рідною мовою. І ще я би хотів запитати в них, чи вони самі у Бога вірують?», - емоційно говорить український офіцер.

Дмитро Мейлах, учасник бойових дій, вірянин, також ділиться своїми враженнями про те, як вони здобували церкву: «Я щасливий тим, що нам вдалося заснувати церкву. Коли я служив, то на війні мої побратими із Західної України дуже дивувалися, чому я не ходжу до церкви. Я кажу: бо у нас батюшка на Лексусі їздить, каже, що війна отут на Сході – «братовбивча», а не оборонна, забороняє згадувати у молитві тих, хто хрещений у Київському патріархаті. Вони ж дивувалися, казали, що їхній священик живе і життям громади, і життям країни.

А коли повернувся додому, то з волонтерами, активістами ми вирішили, що також збудуємо таку церкву. І я вам хочу сказати, що я тільки-тільки почав пізнавати церкву, всі казали, що це важко. У цьому ж нема нічого складного. Може тому, що я одразу починав молитися рідною мовою. І я щасливий, що долучився до створення церкви, де буде лунати молитва за Україну».

Резонансна подія початку богослужінь у військовому наметі в Богодухові не залишилася без уваги місцевої та обласної влади – голови райдержадміністрації та районної ради також взяли участь у Різдвяній службі.

«Це знаменна подія для всього сходу України, - коментує депутат Харківської обласної ради, викладач національного університету ім. Каразіна Віктор Кисіль. – І ми уважно спостерігаємо за цим процесом».

За його словами, у Богодухівському районі утворилися і розпочинають діяти ще дві релігійні громади Православної церкви України. «Ми вітаємо відродження української церкви та об’єднання її гілок і гадаємо, що цей процес після нашестя «русского мира» у нашому краї триватиме», - говорить Кисіль.

Депутат всебічно вивчав ситуацію і вказує на певні моменти.

Якщо поглянути на релігійну ситуацію, то найпоширенішими у Богодухові до останнього часу були п’ять течій: православні Української православної церкви Московського патріархату та Київського патріархату, Євангельські християни-баптисти, Адвентисти Сьомого дня та Свідки Єгови.

Національний склад цього міста на сході України такий: українці становлять близько 90%,  росіяни приблизно 5 %, білоруси – близько 1 %, інші національності разом приблизно – 4 %.  

А от про що говорить мовна характеристика населення райцентру. Якщо взяти історичний зріз, то, за даними перепису населення Російської імперії 1897 року, українська мова була рідною для 95 % жителів Богодухова. За даними всеукраїнського перепису населення України 2001 року, українська мова є рідною для 92% мешканців райцентру.

«І що ми маємо?, - наголошує депутат. - Русифікація зробила свою чорну справу. Саме українці не мають власної церкви, саме корінне населення України найбільш урізане в своїх правах. А нам говорять про «свободу віросповідання», якесь «невтручання держави у справи церкви» та всякі інші, як бачимо, нісенітниці та брехні, які розпускає на весь світ російська імперська пропаганда».

Молоді ще є куди піти і чим зайнятися – у місті діють, зокрема, музична і спортивна школи, Будинок молоді та Будинок культури, спортивний стадіон «Колос».  Людям старшого віку залишається дивитися телевізор. На території району ще й досі на екранах транслюються російські пропагандистські телеканали.

Богодухівські громадські активісти звертають увагу на те, що у місті й сьогодні є значна частина населення, яка вірить, зокрема, у фейкову мантру кремлівської пропаганди про «громадянську війну» в Україні тощо. Патріотично налаштовані люди сподіваються, що з утвердженням єдиної автокефальної української православної церкви у їхньому краї картина змінюватиметься на краще.

«Люди, нарешті, можуть прийти у свою церкву і звернутися до Бога рідною мовою», - завершує свій коментар викладач національного університету Віктор Кисіль. - Сьогодні для України це надто важливо. І дуже знаменно».

Володимир Кравченко, ARMIYA'UA