Як українське питання змінило НАТО?

Воєнний конфлікт навколо України прямо вплинув на порядок денний глобальної безпеки, понад те, його можна розглядати як одну з найвиразніших ознак нового багатополярного світового порядку, що склався на початку ХХІ століття.

Перш за все варто визнати - Європа більше не є у центрі уваги Сполучених Штатів з погляду безпеки. І цей висновок – один з уроків конфлікту навколо України.

Перебуваючи під «безпековою парасолькою» США, європейські уряди не мали серйозної мотивації для зміцнення власних збройних сил та віддавали перевагу більш пасивній участі у діяльності Альянсу.

У нинішній безпековій ситуації США будуть готові підтримувати безпеку в Європі та навіть військові дії європейських союзників, але очікуватимуть, що ЄС буде готовий взяти ініціативу на себе.

Як результат, деякі аналітики стверджують, що конфлікт навколо України визначить майбутню роль США в Європі.

З цього погляду важливе значення має декларація саміту НАТО в Уельсі у вересні 2014 року про План щодо забезпечення готовності та реформування Сил реагування НАТО (NRF) зі створенням Об’єднаних сил підвищеної готовності (VJTF). Як заявив генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг у листопаді 2014 року, План щодо забезпечення готовності «істотно зміцнює нашу колективну оборону з часу припинення холодної війни».

Відправною точкою аналізу підґрунтя дискусії щодо європейської стратегічної автономії має бути той факт, що зменшення присутності США в Європі та поворот до Азії зовсім не означає, що США залишили Європу.

США прагнуть використати ресурси, вивільнені внаслідок закінчення війн в Афганістані та Іраку, для зміцнення не лише власного становища в Азії, але й потенційно в Європі.

Для повного розуміння дискусії щодо зменшення присутності США у Європі та європейської стратегічної автономії необхідно переосмислити позицію Німеччини в НАТО.

Зміцнення позиції ФРН в умовах стратегічної адаптації НАТО є зворотним боком повороту США до Азії. Таким чином, саме Німеччина забезпечує фундамент для успішної реалізації рішень Уельського саміту 2014 року.

Конфлікт навколо України припав на період, коли німецька політична еліта активно формулює більш ініціативну зовнішню політику. З погляду Німеччини, послаблення США в поєднанні зі зростанням багатополярності та крихкості світу означає, що вона повинна брати на себе більшу відповідальність в Європі, а ЄС – у світі.

Отже, оцінка результатів саміту НАТО в Уельсі свідчить про те, що вони навряд чи є досяжними без участі Німеччини.

Конфлікт навколо України показав, що Німеччина стала найсильнішим партнером США в Європі і в певних аспектах зайняла місце Великої Британії в європейській системі безпеки.

Втім, німецькі політики неодноразово наголошували на тому, що США стали менш надійним партнером у питаннях безпеки в Європі.

Як поскаржився один німецький чиновник під час конференції з безпеки в Мюнхені у лютому 2015 року, «оскільки ставки [для американців] такі низькі, ми ніколи не знаємо, до чого готовий Вашингтон. Він може посилити санкції і озброїти Україну, а вже за кілька років перезавантажити відносини з Росією заради співпраці з нею в інших питаннях, таких як проблема «Ісламської держави».

На цьому тлі драматичних змін зазнали «особливі відносини» США і Великої Британії.

Нездатність Сполученого Королівства зробити вирішальний внесок у фази стабілізації в Афганістані та Іраку викликала велике розчарування у Вашингтоні, а британські чиновники і політики були так само невдоволені власною нездатністю суттєво вплинути на політику США.

Якщо оцінювати конфлікт навколо України зі стратегічного погляду, можна навіть стверджувати, що Велика Британія, принаймні частково, віддаляється від Європи у політичному сенсі.

Франція, інший лідер європейської системи безпеки і оборони, має ключове значення для забезпечення тісних відносин між ЄС і НАТО, але ця країна відсторонилася від конфлікту через провідну позицію Німеччини, а також через внутрішню слабкість.

Однак дискусії щодо зменшення присутності США у Європі та європейської стратегічної автономії зовсім не означають новий стратегічний розкол між Європою і США.

Насправді між ними існує принципова домовленість щодо врегулювання конфлікту навколо України, в рамках якої США очікують, що Європа візьме ініціативу на себе.

Втім, зменшення присутності США та зростання стратегічної автономії Європи матимуть вплив на майбутнє НАТО та керівництва Альянсу. Тим більше, що європейські країни та ЄС не демонструють бажання зрозуміти основну стратегічну дилему, з якою вони стикаються в рамках урегулювання цього конфлікту.

Здатність НАТО до відповіді

Перша частина цієї стратегічної дилеми стосується подальшої демілітаризації Європи.

Суттєва частка європейської громадськості та політичний клас негативно ставляться до військової сили та пов’язаних з нею ризиків. Безумовно, таке ставлення є спадком ХХ століття, але у ХХІ столітті воно дедалі більше перешкоджає досягненню реальної безпеки і стабільного миру.

Друга частина дилеми пов’язана з фінансовою кризою, що почалася у 2008 році та суттєво знизила здатність Європи забезпечувати стабільність у сусідніх регіонах – у Північній Африці, на Близькому Сході та на Балканах.

Саме тому європейці повинні збільшити свої видатки на оборону і витрачати додаткові кошти більш розумно – насамперед на транскордонну співпрацю в оборонній сфері, координацію та інтеграцію. Це вимагатиме об’єднання та розподілу оборонних ресурсів, а також використання економічних ресурсів у розумний спосіб, тобто відповідно до концепції «Розумної оборони» НАТО.

Втім, навіть нині, під час найсерйознішого безпекового конфлікту в Європі в ХХІ столітті, декілька європейських країн і надалі скорочують свої оборонні бюджети.

Крім того,

більшість членів НАТО не докладає жодних зусиль, щоб зупинити зниження власних витрат на оборону.

Звіт Європейської мережі лідерів (ELN) свідчить про те, що шість країн, зокрема дві, що витрачають на оборону найбільше в Європі (Велика Британія та Німеччина), планують скоротити свої видатки в 2015 році. Франція, третя європейська країна за обсягом витрат на оборону, залишає оборонний бюджет незмінним.

З цього погляду НАТО й досі не зміг адекватно відреагувати на нові виклики, пов’язані з Росією.

У цьому сенсі НАТО виступає швидше як інструмент захисту європейських держав-членів від російських провокацій, ніж як платформа для розв’язання українського конфлікту.

Головна небезпека полягає в тому, що держави-члени НАТО протягом цих років зробили основним пріоритетом місію ISAF в Афганістані та, як наслідок, знехтували тим, для чого власне було засновано Альянс. Результатом цього стали розгубленість Альянсу, багатошарова структура та відсутність згуртованості серед держав-членів Альянсу.

Парадокс України

Стратегічна цінність сучасного ЄС не відповідає статусу великої держави, що вказує на те, що більша частина світу втрачає цікавість до того, що відбувається в Європі.

Цей факт, звісно, додав актуальності дискусіям щодо місця Заходу в міжнародній системі.

Колишній радник президента Росії із зовнішньополітичних питань професор Сергій Караганов спробував пояснити походження конфлікту навколо України, вказавши на те, що Захід нібито набагато слабший, а Росія - набагато сильніша, ніж здається.

Хоча таку заяву можна охарактеризувати як перебільшення, більшість неєвропейських держав, окрім близьких союзників ЄС і США, насправді керуються у цьому конфлікті зазвичай власними національними інтересами. Відповідно, вони не пристають ані до Сходу, ані до Заходу в їхній боротьбі за Україну.

З геостратегічної перспективи така ситуація є ознакою формування багатополярного порядку, що впливатиме на безпекову ситуацію в Україні.

Оскільки український конфлікт не має істотних глобальних наслідків, це, безумовно, впливатиме на перспективи приєднання України до західних інституцій.

Так, під час саміту НАТО 2008 року в Бухаресті лідери Альянсу вітали прагнення України та Грузії стати членами організації. В рамках саміту також було розпочато процес підготовки обох країн до Плану дій щодо членства. Проте наразі жодна з країн досі не наблизилася до вступу в НАТО (та до ЄС).

Схоже, що у найближчому майбутньому Україна залишатиметься у такому ж проміжному стані.

І це також є чіткою ознакою багатополярного порядку, де західні цінності вже не мають глобального значення.

Це приводить нас до дуже серйозного парадоксу щодо України.

Згідно з Гельсінським заключним актом ОБСЄ 1975 року, всі європейські держави «мають право належати або не належати до міжнародних організацій, бути чи не бути учасником двосторонніх або багатосторонніх договорів, у тому числі право бути чи не бути учасником союзних договорів; також вони мають право на нейтралітет».

З моменту припинення холодної війни це твердження було не лише принципом, але й нормою, що лежить в основі існування нинішньої європейської моделі безпеки і є фундаментом європейської системи безпеки і співробітництва в цілому.

Отже, позбавлення України перспективи членства в НАТО, чого вимагають такі реалісти, як Генрі Кіссинджер, призведе до фундаментального порушення цієї норми.

Втім, дослідження щодо розширення НАТО 1995 року також підкреслює, що «...держави, втягнуті в етнічні конфлікти або зовнішні територіальні суперечки, зокрема, мають іредентистські претензії чи суперечки щодо внутрішньої юрисдикції, повинні врегулювати такі конфлікти в мирний спосіб відповідно до принципів ОБСЄ. Врегулювання подібних конфліктів впливатиме на рішення щодо запрошення держави до Альянсу».

З цього погляду відносини України з євроатлантичною безпековою спільнотою дійсно стануть вирішальним випробуванням для НАТО, що сформує його політику на наступні роки.

Бйорн Олав Кнутсен,

провідний науковий співробітник Норвезького інституту

оборонних досліджень (FFI);

доцент Норландського університету

Ця стаття є частиною аналітичної збірки Інституту світової політики «Україна-НАТО: діагностика партнерства», підготовленої за підсумками «Стратегічного дискусійного клубу в регіонах». Проект здійснювався у партнерстві з Офісом зв’язку НАТО в Україні та за підтримки уряду Норвегії.

Джерело: «Європейська правда» (публікація містить редакційні зміни)