Телефонний дзвінок із Пекіна, або Хто насправді може зупинити Москву

Цю тезу дедалі частіше повторюють західні політики та дипломати. Посол США при НАТО Метью Вітакер говорить про вирішальну підтримку, яку Китай надає Росії, й припускає, що Пекін міг би покласти край агресії.

«Китай міг би зателефонувати Володимиру Путіну і завтра покласти край цій війні, припинивши продаж йому технологій подвійного призначення. Китай також міг би перестати купувати російську нафту і газ», - заявив Вітакер під час дискусії на лютневій Мюнхенській конференції з безпеки.

Подібні оцінки та заяви стосовно ролі однієї з ключових держав світу у припиненні російської агресії проти України останнім часом лунають від багатьох західних політиків, посадовців, військових генералів та аналітиків.  

Формула проста: Китай має вплив на Москву – отже, Китай може зупинити Москву.

З китайського боку лунає інша риторика. Міністр закордонних справ КНР Ван Ї наголошує, що Пекін не є стороною війни й не несе відповідальності за її початок чи продовження.

Президент України Володимир Зеленський, зі свого боку, неодноразово підкреслював: Китай не демонструє реальної готовності використати свій вплив для припинення російської агресії.

Отже, перед нами – не просто дипломатична суперечка. Перед нами – питання про природу влади, впливу та відповідальності у сучасній геополітиці.

Вплив – не означає контроль

Після 2022 року економічна залежність Росії від Китаю різко зросла. Китайські товари замінили значну частину західного імпорту. Розрахунки дедалі частіше здійснюються в юанях. Двостороння торгівля досягла історичних максимумів.

Росія ж дедалі більше виглядає молодшим партнером. Але молодший партнер – це не маріонетка.

Рішення про повномасштабне вторгнення ухвалювалося в Кремлі. Владімір Путін розпочав цю війну не на прохання Пекіна і не за його планом. Китай не створював ідеологію «історичної місії», не формував російську імперську доктрину й не визначав стратегічну мету знищення української державності.

Пекін має важелі – торговельні, фінансові, технологічні. Але це інструменти тиску, а не кнопка аварійного вимкнення війни.

Чого насправді хоче Китай?

Щоб зрозуміти мотивацію Пекіна, треба подивитися на його власні інтереси – передовсім економічні.

Китай залишається глибоко інтегрованим у світову економіку. Рекордні показники експорту 2025 року демонструють не лише виробничу потужність, а й структурну залежність від зовнішніх ринків. Внутрішній попит зростає повільніше, ніж виробництво. Частина економічного зростання забезпечується саме експортом.

Це означає, що Китаю критично потрібна глобальна передбачуваність. Йому потрібні відкриті ринки Європи та Північної Америки. Масштабні вторинні санкції за відверту військову підтримку Москви стали б серйозним ударом по китайській економіці – особливо в умовах дефляційного тиску та дисбалансів між виробництвом і споживанням.

Отже, Пекін змушений балансувати. Він не може повністю дистанціюватися від Росії, але й не може відкрито кинути виклик Заходу.

Це не моральна позиція. Це стратегія управління ризиками.

Чи вигідне Пекіну завершення війни?

Ключове питання звучить інакше: не «чи може», а «чи хоче». Затяжна війна має для Китаю подвійний ефект. З одного боку, вона створює нестабільність та підвищує глобальні ризики. З іншого – вона послаблює Росію, роблячи її дедалі більш залежною від китайських ринків, технологій та фінансів.

Ослаблена Росія без доступу до західних капіталів і технологій перетворюється на ресурсну базу та політичного партнера без альтернатив. Для Пекіна це вигідна конфігурація.

Водночас Китай не зацікавлений у неконтрольованій ескалації – прямому зіткненні Росії з НАТО, ядерному шантажі чи повному колапсі російської державності. Хаос на північних кордонах та глобальна економічна турбулентність не відповідають його інтересам. Оптимальний для Пекіна сценарій – це не швидкий мир і не повна перемога Кремля. Це контрольована затяжність без радикального вибуху системи.

Міф про «один дзвінок»

Ідея «одного дзвінка» зручна. Вона дозволяє спростити складну війну до питання дипломатичного сигналу. Вона створює образ прихованого диригента, який тримає в руках нитки конфлікту.

Але ця логіка хибна.

Війна триває не тому, що Китай не подзвонив. Вона триває тому, що Кремль зробив стратегічний вибір на користь силового ревізіонізму та імперських сатисфакцій. І цей вибір не скасовується автоматично навіть під тиском союзника.

Показово, що й офіційний Пекін не позиціонує себе як сторону, відповідальну за завершення війни. Китайська дипломатія наголошує, що КНР не є учасником конфлікту в Україні, не несе відповідальності за його початок чи продовження і виступає за діалог та деескалацію. Водночас Пекін заявляє про неприйнятність односторонніх санкцій та підкреслює пріоритет збереження глобальної економічної стабільності. Інакше кажучи, Китай формулює свою роль як обмежену й обережну – без зобов’язань бути «вирішальним арбітром».

Китай може впливати на межі допустимого. Може стримувати надмірну ескалацію. Може сигналізувати про небажаність певних кроків. Але він не є автором цієї війни – і не є її головним режисером.

Хто насправді може зупинити Москву?

Попри гучні міжнародні заяви, головним фактором стримування російської агресії залишаються Збройні сили України та підтримка партнерів. Саме військовий баланс визначає простір для дипломатії. Поки українська армія утримує фронт, існує можливість для політичного маневру. Якщо цей баланс буде зруйнований – жоден телефонний дзвінок не відновить ситуацію.

Отже, відповідь менш ефектна, але точніша: Китай може впливати. Він може підштовхувати. Він може стримувати крайнощі. Але зупинити Москву може лише руйнування її здатності продовжувати війну – військової, економічної та політичної.

Телефонний дзвінок із Пекіна – це дипломатичний символ. Справжній фактор – це співвідношення сил.

І допоки українські захисники тримають оборону, саме вони, а не телефонні лінії між столицями, визначають межі можливого миру.

Володимир Кравченко